Випускника колишнього інженерного факультету СумДУ Олександра БОНДАРЕНКА знає майже весь університет. КВНщик, капітан команди «Тіке Тихо», а нині – начальник пресслужби Сумського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки завітав до нас на інтерв’ю 20 березня.
Дякую за згоду на інтерв’ю! Як Ви знаєте, наша зустріч присвячена 75-річчю заснування Сумського державного університету.
А ще дню народження Леоніда Григоровича Мельника (сміється), це один із викладачів, котрий був керівником мого дипломного проєкту, коли я здобував другу вищу освіту в СумДУ за спеціальністю «Економіка підприємства». Професору Мельнику, до речі, теж 75!
От Ви згадали Леоніда Григоровича Мельника. А кого ще з викладачів хотіли б виділити, хто найбільше запав Вам у душу?
Звичайно, були улюблені викладачі. Про ювіляра я вже сказав. А от, що стосується конкретно моєї спеціальності, то це – Коротун Микола Миколайович. Один із перших викладачів, який ще тоді почав розповідати лекції українською мовою. Спочатку важко було, суржиком, намагався підігнати всю термінологію. Але саме за це ми його поважали. Пам’ятаю його, бо він був дуже відповідальним, думаю, що саме цьому мені у нього і хотілось навчитись.
Можливо, хочете пригадати й когось із персоналу університету?
Все дуже просто! Поки йшов до вас на інтерв’ю, на тому самому місці, у Г-корпусі, як і 20 років тому, зустрів вахтерку, тьотю Валю. Впізнала! Кричить до мене: «Сашка»! Обійнялись, згадав їй, як колись ганяла нас (КВНщиків), коли засиджувалися ледь не до півночі. Буфетницю тьотю Іру пам’ятаю з пиріжками (і вона досі тут). По суті, це був наш студентський хаб. Мобільних телефонів тоді майже ні у кого ще не було, а от саме через цих людей кодувалася і передавалася вся важлива інформація, наче в gps-навігаторі (жартує). Бувало підходиш, запитуєш: «Чи заходили такі-то люди?». «Так, заходили, – відповідає, – Взяли пиріжки і пішли в ліс».
Останнім часом помічаю, що коли не прийду, студенти ніби все молодші й молодші…
До речі, в якому році Ви вступили до СумДУ?
Вступив у 1999 році, а закінчував навчання в 2004.
Певно, існує якась передісторія? Поділіться, будь ласка.
До СумДУ був студентом 16-го профтехучилища (ред. нині – ДНЗ «Сумське міжрегіональне вище професійне училище»), бо не вступив до Полтавського будівельного інституту (ред. нині – Національний університет «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка). Раніше можна було подавати документи лише до одного ЗВО. Поїхав я тоді до Полтави – хотів стати архітектором. Пробув там три місяці, але не пройшов «на бюджет». Повернувся додому, настав вересень, всі друзі і знайомі вже вчаться, а я сиджу без діла. Місяць витримав, ну й пішов до училища. Паралельно відвідував підготовчі курси в СумДУ по вихідних, бо навчання на курсах дозволяло мати дві спроби складання іспитів.
Скажу чесно, спочатку були упередження. Ну який політех? Тепер я не шкодую, адже це вилилось у громадську діяльність, та й, у цілому, в активне студентське життя. На рідному інженерному завжди була свояцька атмосфера «простих пацанів та дівчат», батьки яких працюють на заводах… Це був центр життя.
Сумуєте за смаком «шаленого студентства»?
Звичайно… От згадав такий момент: зі сторони службового ліфту, що не завжди працював, було одне затишне місце, де я мав змогу усамітнитись, тихо сісти та подумати. І от після чергового заходу я так зажурився, абстрагувався від всесвіту, пішов до ліфту, сів та думаю: «Четвертий курс. Ще один рік попереду і все… Потрібно буде прощатися з університетом». Знайшли мене товариші, а я сиджу і плачу, кажу хлопцям: «Все, політех закінчується, закінчується життя». Почав з ними прощатись, а вони до мене: «Та не закінчується, ти ж до нас будеш навідуватись».
Але вже потім я закрив цей гештальт – пішов отримувати другу вищу освіту (теж у СумДУ), щоб продовжувати займатися КВН. Це дало мені можливість тримати зв’язок із університетом, навіть коли я вже працював за спеціальністю на заводі. Коли я став керівником гуртка КВН, паралельно здобуваючи освіту, міг отримувати відпустки з основної роботи. Іноді використовував їх як можливість відвідувати лекції, але в основному це були поїздки на фестивалі КВН. Ми дійшли до того рівня, де я вже розумів, що команду «Тіке Тихо» покажуть на екранах телебачення. І коли це трапилось, коли по центральному телеканалу ведучій сказав «Тіке Тихо, місто Суми!» – я пішов стежкою свого дорослого життя з усвідомленням, що не можу більше професійно займатись КВН. Це було дуже зважене рішення, бо життя в постійних відрядженнях чудове, коли ти ще в статусі «вільного студента», але коли ти вирішив створити сім’ю, взявши відповідальність за життя дружини та дітей…
Як розвивався КВН у СумДУ?
Свого часу до нас прийшла нова директорка студклубу – Оксана Сергіївна Сергієнко і почала творити «культурну революцію»! Відразу запросила керівником нашого творчого гуртка досвідченого викладача-КВНщика, знайшла запрошення в «Асоціацію КВН України», і в результаті спрямувала наш місцевий рівень на абсолютно нове коло розвитку. Це був шалений ривок!
Спершу наша команда називалася «П’ятий елемент». Малась на увазі сцена – місце, що всіх нас об’єднує. Але саме ця назва не прижилась, бо не завжди виходило донести суть. Йшов час, трохи змінилося покоління. І от одного разу під час репетиції до нас заходить прибиральниця і питає, чим займаємось. Ми їй: «Репетиція в нас», а вона (дослівно): «Єх, хлопці, репетируйте. Тіке тихо!». І все. Приліпилося.
У чому бачите різницю між своїм КВН та теперішнім форматом?
Раніше КВН був масовішим. Наприклад: команда з десятьох людей, ще двадцять п’ять – масовка, помічники, костюмери. Жили без стрімінгових сервісів (на кшталт youtube), і дістати білети на факультетський КВН було ще тим випробуванням. Люди буквально сиділи один в одного «на головах». Неповторна студентська тусовка!
Чи важко було поєднувати навчання із поїздками на фестивалі?
Мої завдання часто передбачали години роботи за кульманом (креслярський прилад). Тоді ми ще працювали від руки, без застосування AutoCAD. Займаючись активною позанавчальною діяльністю, я чітко розумів, що настане момент, коли потрібно буде «закритись від усіх цих КВН» і стати за той кульман. Коли мої однокурсники складали все потихеньку, тема за темою, у мене накопичувались завали курсових робіт. Наприклад, креслення деталей машин приблизно на 70 годин! Рятувало і надихало те, що ми гарно відпочивали під час творчої діяльності: ти виїжджаєш у інше місто на гру КВН, реалізовуєш свій потенціал та креативну енергію. Поїхав, показав усім, що ти кращий –повернувся і тепер маєш накреслити деталі машин. Пам’ятаю, як приніс креслення на міліметровому папері, розгортаю перед нашим суворим викладачем, що раніше працював конструктором на одному з виробничих об’єднанні, він дивиться і від хвилювання руки тремтять, а потім говорить: «Воно ж працюватиме!!!».
Давайте поговоримо і про навчання. Яка з дисциплін найбільше подобалась?
Для мене майже всі дисципліни йшли дуже зв’язним контекстом, бо інженерна спеціальність, що пов’язана з просторовим уявленням та абстрактним мисленням, була мені дуже близькою. Дуже подобалися факультативи або те, що ви називаєте ДЗВ (дисципліна за вибором). Я не пригадаю точної назви, але добре пам’ятаю самі заняття. Наприклад, одного разу ми поділились на команди і отримали завдання сфотографувати наш всесвіт. Прозвучала ідея, в якій ми обговорювали великий екран над землею, щоб через його віддзеркалення отримати світлину, ніби селфі. Тоді прийшло розуміння, що іноді треба вийти за межі того світу в якому знаходишся. Це була дуже нестандартна дисципліна!
Що подобалось саме на інженерному факультеті?
Ти робиш певний проєкт, суть якого полягає у зборі маленьких частинок в один елемент. У результаті отримуєш агрегат готовий до використання. Саме це інженерне мислення допомагало у творчості. Наприклад, коли створюєш сюжет, попередньо формуєш складові, краще починаєш розуміти його технічну та емоційну частини.
Яка з аудиторій за час навчання стала улюбленою?
У наш час КВНська називалася «штимарня». Там не було вікон, тому ми малювали їх на стінах. Улюбленою, мабуть, все ж таки була Г-200, таке велике приміщення для лекцій. Вона якраз була навпроти «штимарні». На це був накладений особливий емоційний зв’язок. Спочатку проводиш репетиції в «штимарні», потім близько сьомої вечора береш ключі від Г-200, бо місця не вистачало, а потім у цю ж аудиторію приходиш вранці й слухаєш лекцію, але вчорашній настрій репетиції тебе не залишає. Іноді замість конспекту по філософії про сократичну школу кініків, що в основному вивчали етичні проблеми та їхній вплив на суспільство, береш і дописуєш текст фінальної пісні про те як по річці пливе баркас, а на баркасі водолаз…
Іще добре пам’ятаю аудиторії нашої кафедри, де стояли металорізальні верстати. Коли пішов працювати на завод і потрапив на посаду не за своєю спеціальністю, то ходив у сусідній цех, шукаючі знайомі верстати. Тоді мій стан можна було порівняти з цуценятами: їх коли забирають від мамки – дають клаптичок тканини, щоб «пахло мамою». Але в моєму випадку в тих цехах пахло добре знайомим ЗОРом (змащувально-охолоджувальною рідиною).
Чи можете Ви для себе виділити найкраще місце на території університету?
Улюбленим місцем стали недобудовані стіни сучасного Н-корпусу. Першокурсники приходили до нас на «Золотий інтеграл», і ми мали організувати їм своєрідну «посвяту», емоційний струс. І от уявіть: старшокурсники збирають першачків докупи та виголошують: «Дорогі друзі, зараз беремо всі каски, відповідний одяг і йдемо на будівництво! Розбирайте лопати, відра». У дітей яскраві враження: докупи зібрали, показали, що старшокурсники за них переживають, проводять інструктаж: «В касці має бути КОЖЕН! А як ви хотіли? Заходи безпеки». Звичайно, що ніхто нічого не будував, будувався колектив та дружні відносини, але враження були яскраві. Таке запам’ятовувалось.
Що відчували, коли тільки-но вступили до СумДУ?
Ой, я дуже хвилювався і настрій був відповідальним. Одного мого друга відрахували з університету, і я вже трохи боявся, що теж через свою недисциплінованість не потягну. Тим паче, походивши на курси, побачив дуже гарну підготовку людей, що закінчували фізмат, а я ж прийшов після профтехучилища, багато чого вислизнуло з пам’яті. І от коли вступив, ще до початку вересня – пішов до бібліотеки, набрав собі всіляких книжок. Стою перед Ц-е корпусом під час урочистостей з нагоди початку навчального року, в руках пакет з книжками, студенти навколо стрибають, радіють, а я думаю: «Хм, діти, життя ви не бачили, – стою собі весь такий «досвідчений», думаю «чого ви радієте?» – тут і вигнати можуть, ви що не знаєте?!». З переляку навіть сесію достроково склав, хоч і мав активне життя поза навчальним процесом.
Що б Ви побажали університету в рік ювілею?
Університету – процвітання, а студентам – навчання в аудиторіях, бо освіта – це здобуття образу. Ніщо не замінить живого спілкування з викладачами, саме в процесі такої комунікації ти черпаєш багато нового. Безцінний досвід! Я називаю це соціальним капіталом. Не просто «відсидів пару» і кудись утік з універу до наступного ранку, обов’язково мають бути якісь тусовки для того, щоб знайомитись з людьми та здобувати собі друзів на все життя. І мені дуже шкода студентів, які навчаються заочно або багато працюють заради грошей. Ти ще напрацюєшся – навчись вирішувати питання без грошей, адже в житті є дуже важливі речі, які за гроші не купиш!
Спілкувалася студентка групи ЖТ-21 Дарина Рубан